Стародавній сенс слова Удача
Є люди, поряд з якими хочеться перебувати, чия присутність надихає. Є, навпаки, люди, чия присутність пригнічує, привносить тяжкість, поруч із якими опускаються руки і втрачається «смак до життя». Кожен із нас — іноді усвідомлено, а інколи інстинктивно — прагне бути поруч із першими й уникати других. Цих других ми часто називаємо невдахами, не пам’ятаючи істинного, давнього сенсу цього терміну.
“Хай щастить!” — звичне побажання, яке вимовляють на прощання, і відповідні йому давньо-скандинавське «Auja!» та давньо-середньоєвропейське «Aja!» ми розуміємо зараз просто як побажання везіння. Тим часом ці вигуки, що мають, як видно далі, магічний, заклинальний характер, пов’язані з одним з найважливіших уявлень нордичної Традиції.
Поняття Удача у давнину як бачимо їх у етнографічних матеріалах й у древніх скандинавських сагах, означає зовсім на «везіння», але якусь найважливішу інтегральну характеристику людини. У скандинавських текстах ми можемо зустріти такі формулювання, як «у нього був хороший успіх» або «в нього був поганий успіх», «він придбав (або втратив) успіх, зробивши те й те», «його успіх став більше (або менше) гарною».
Успіх у старі часи
1. Отже, по-перше, Успіх може бути хорошим і поганим, інакше кажучи — «позитивним» і «негативним». Перша приносить благо, друга – неблаго; людина, чия Удача — погана, стає невдачливою у всьому, чого торкається.
2. Успіх може бути придбаний, втрачений або змінений. Так, наприклад, за уявленнями стародавніх скандинавів, людина, яка вчинила крадіжку, переставала вважатися чоловіком і втрачала гарний успіх.
3. У давнину успіх вважався «заразним». Людина з поганою Удачею ще в ранньому Середньовіччі була приречена на самотність. Ми досі уникаємо таких людей, у давнину ж мандрівники нерідко робили гачок, щоб обігнути будинок чи землі людини з поганим успіхом, люди бігли з міст, де правили такі князі, і воїни залишали їхні дружини, якщо тому не перешкоджали міркування етичного характеру. Навпаки, будинок людини з гарним успіхом завжди повний гостей — кожному хочеться побути поруч із ним, доторкнутися щодо нього, поговорити із нею, тобто. перейняти частину його Удачі. Багато вождів вікінгів прагнули закликати у свої дружини воїнів, відомих великим гарним успіхом. У цьому вважалося, що Удача не адитивна, тобто. скільки б людина не ділилася з іншими своїм Успіхом — чи вона хороша чи погана — її власна Удача від цього не зменшується.
4. Удача вождя поширюється на його людей. Переходячи, як часто бувало, від одного вождя до іншого, вікінги вибирали хёвдінга, що мав гарну Удачу. Великий Новгород вибирав себе князя, оцінюючи характер його Удачі; князь, що втратив хорошу Удачу або придбав погану, виганявся. У Стародавній Ірландії існували спеціальні ритуали оцінки «істинності» майбутнього верховного короля, оскільки зведення престол «не-істинного» короля, тобто. короля, який мав погану Удачу, призводило до неврожаїв, відмінка худоби та кривавих усобиць.
5. Успіх частково успадковується. З цією її властивістю пов’язано існування родової, або кланової, Удачі, і навіть Удачі етносу.
Успіх у старі часи, як уже було сказано, був головною цінністю, якою може володіти людина (або рід). Удачі, а не щастя чи матеріального благополуччя – просили у богів. Успіх берегли як найцінніший їхній дар. На її придбання чи покращення було спрямовано багато магічних технологій.
Нерідко такі технології були з персоніфікацією Удачі у образі божества, що з конкретною людиною. Такий персоніфікований аспект Удачі називався на Північному Заході фетч (др.-англо-сакс. fetch), фюльгья (др.-сканд. fylgja) або ведогон (слав.); ці традиційні уявлення були пізніше запозичені і християнством, де персоніфікована Удача перетворилася на ангела-охоронця.
