Жила-була одна жінка в затишному будиночку, оточеному квітами. Мала вона дочку і сина. А згодом доля подарувала їй ще одну родину — вона вийшла заміж за чоловіка, який мав сина.
Троє дітей росли разом, як брати й сестра. Жінка дбала про всіх, дарувала тепло й ласку. Пасинка вона називала так за звичкою, але ставилася до нього з любов’ю.
Минув час. Діти подорослішали й роз’їхались: дочка — в один край, син — у інший. У кожного з’явилися свої справи, родини, нові турботи.
Жінка залишилась у будинку сама. І якось вирішила: «А чому б не поїхати в гості до дітей?» Зібрала речі й вирушила в дорогу.
Спершу завітала до сина. Той зустрів її з радістю:
— Мамо, як добре, що ви приїхали! Ходімо до нас жити! Продайте свій будиночок — разом нам буде веселіше.
Мати продала дім, отримала за нього трохи грошей і оселилась у сина. Родина була привітною, усі щиро раділи її приїзду.
— Бабуся приїхала!
Та бабуся була якоюсь задумливою: не їсть, не п’є, сумує.
— Мамо, все добре? Ви ніби засмучені…
— Я заснула в поїзді… і, здається, загубила всі гроші.
— Ой… зовсім-зовсім?
— Так. Жодної копійки не лишилось.
— Ну що ж… це прикро. Але жити є де, буде що їсти.
Погостювала мати трохи в сина й вирішила поїхати до дочки. Там її теж зустріли з теплом:
— Бабусю, ми так за вами скучили!
Але й тут вона була сумна й мовчазна. Знову сказала:
— Заснула в поїзді, і всі гроші, які мала, зникли…
— Ой, мамо… Як же так? Що ж тепер?
Погостювавши кілька днів, вирушила вона до пасинка. Його родина була скромною, жили вони в старенькій хатинці, зате серця мали щирі.
— Мамо, як добре, що ви до нас! Залишайтеся, будемо разом.
— Але я не маю вже нічого… Гроші загубила в дорозі.
— Та не потрібні нам ваші гроші, мамо, — усміхнувся пасинок. — Ви — частина нашої сім’ї. Все, що є в нас, буде й для вас.
І стало старенькій жінці тепло на душі.
Якось вона виглянула у вікно — неподалік продався гарненький будинок. Такий схожий на той, у якому вона жила колись. Разом із пасинком пішли подивитися.
— Який затишний, — сказала жінка. — Скільки за нього хоче господар?
І виявилося — рівно стільки, скільки вона колись отримала за свій дім. І хоча казала, що загубила гроші, насправді вона зберегла їх на особливий випадок.
Вона купила той будинок і сказала:
— Нехай тут живе той, хто прийняв мене не за гроші, а за серцем.
Пасинок з родиною перебралися туди. І було їм добре, як у казці.
А коли про це дізналися син і дочка, то здивувались:
— Чому ви допомогли не нам?
А мати лише лагідно відповіла:
— Бо він запросив мене не через те, що я щось маю. А просто тому, що я — його мама.
Як ти вважаєш, хто в цій історії вчинив по-справжньому по-доброму? Чи важливо бути вдячним не лише за подарунки, а й за присутність? А що для тебе — справжня родина?
Фото ілюстративне.
