— Любий, мені дзвонила мама і сказала, що вона хоче приїхати до нас разом з іншими родичами. Ненадовго, днів на п’ять-сім.
— За сім днів, я просто не витримаю. За три, втім, також. Дорога, метраж моєї душі не дозволяє мені хоча б тимчасово дати притулок твоїм родичам у нашій квартирі. Бо завагалися, навіть на шанобливій відстані.
— Боюся, що пізно. Я вже запросила.
— А чи не можна скасувати?
— Не можна.
— Тоді я стану в порозі й скажу їм: будьте ласкаві вийти геть.
— Ну-ну
— Чого?
— Того.
— І що, тобі мене зовсім не шкода?
— Шкода. Але що робити — родичам моїм ночувати десь треба. Мені взагалі не зрозуміло, чому у своїх резервах не може знайтися п’ять сантиметрів совісті, щоб дати притулок їм на час.
— Дорога, ну якісь п’ять сантиметрів… Півкілометра треба, як мінімум. А в мене стільки за бажання не набереться. Хоч я й сумлінний.
— Послухай, я не розумію, чому їм не можна пожити у нас кілька днів, лише кілька днів.
— Ну, знаєш, тут озирнутися не встигнеш, як п’ять днів переростуть у п’ять місяців, і твій двоюрідний брат уже тиратиме мої шкарпетки і нишпоритиме по моєму комп’ютеру. Родичі — вони за натурою пронизливі та спритні.
— Мені здається, що ти фантазуєш. Тобі б книжки писати.
— Ну ось я й напишу: «Як не потрапити до лап родичів». Ні, краще так: «Як не потрапити в родинну пащу», ну або «Рідна кров атакує».
— Ну що ж, мені подобається перебіг твоїх думок. Цілком поділяю твою думку і з усім згодна. Родичам у нас не місце.
— Що?
— Тому що я тебе трохи обдурила. Дзвонила не моя мама, а твоя, і саме твої родичі хочуть приїхати. Так, днів на п’ять.
— … ну, ти знаєш, я не був би таким категоричним…
— Пізно, любий. Я вже відмовила. Тепер сідай писати книжку.
Фото ілюстративне.
