На щастя, це не мій зять сказав, а зять мого брата, тож теж родич.
Ось тепер замислююсь: а чи треба допомагати дітям? Найімовірніше, вони самі мають вирішувати свої проблеми. Я теж допомогла дітям із купівлею житла: розміняли свою квартиру, дітям віддали за «однушкою».
Але вони відразу її продали і, взявши іпотеку, купили більше житла. Тож тепер це майно назвати своїм я не можу.
Мій брат зробив жест ширшим — на весілля дочки подарував двокімнатну квартиру. Було це ще 10 років тому. Здавалося б, живи та радій.
Але проблеми виникли одразу. Новоспеченого чоловіка та його рідню з першого дня мучило питання прописки — вони вважали, що насамперед після весілля треба бігти й прописувати хлопця у нові хороми.
Хоча яка різниця: живеш і живи, хто тебе жене? Зараз це питання при прийомі на роботу не стоїть. Ви що, заради прописки та квартири одружилися?
Наречена ж не просила перевести на неї машину нареченого.
Але рідня ходила і судила приблизно так: «Не прописують, от… подавляться за квартиру».
Юля (моя племінниця) часто зверталася до батька за допомогою типу: «Унітаз потік, треба полагодити», «Батарею подивитися», «Кран потік». Зрештою брат не витримав і сказав зятю:
— Я, звичайно, завжди допоможу, але чому ти сам не можеш кран поміняти, розетку?
Зятек відповів:
— Я тут не господар, чому маю щось робити?
Чи не дивак? Веди дружину на свою житлоплощу і будь господарем! Усі хочуть легких шляхів. Зрозуміло, що жити не стали — розлучилися.
Життя потрібно будувати самим, проходити шлях разом — від гуртожитку до комфорту.
А ви як вважаєте?
Фото ілюстративне.
