Чи стикалися ви з такою ситуацією, коли батьки дружини почуваються у вас у квартирі, як удома? Ось що трапляється, коли батьківське кохання не знає кордонів.
Живемо ми з дружиною в окремій двокімнатній квартирі. Звичайний будній день. Дружина моя пішла на роботу до 8 ранку, а мені сьогодні на роботу трохи пізніше, ніж звичайно, до 11 години.
І ось я прокинувся, поснідав, готуюся виходити на роботу. Зайшов, як то кажуть, у “кімнату для роздумів”, сиджу, думаю. І раптом чую вдома кроки.
Що за дурниці, адже один у квартирі? Може, почулося? Прислухався, та ні, хтось точно ходить! Злодії, чи що, залізли?
Як то кажуть, застали зненацька! Що робити? Викликати поліцію? Телефон у кімнаті залишився. Варіантів не так багато.
Скажімо прямо, хлопець я не великий, і “скрутити” грабіжників мені навряд чи вдасться. Але робити щось треба.
Думаю, якщо злодій дрібний, кинуся в бійку, викладу урок, а якщо амбал здоровенний — вибігу з квартири і кричатиму сусідам, щоб викликали поліцію. Натягнув штани і з диким криком вискочив з кімнати.
Зустрічаю погляд очманілого від такої несподіванки тестя. Німа сцена тривала, мабуть, хвилину. Обидва були шоковані несподіваною зустріччю. Почав тесть:
— А я думав, ти на роботі…
— Зміну перенесли. А ви тут що робите? — язик ворушився насилу.
— Та я тут голубці вам приніс, дружина вчора зробила, відвези, каже.
Тут я повинен прояснити ситуацію: квартира, в якій ми з дружиною живемо, дісталася нам як посаг від її батьків. Ну і ясна річ, запасні ключі від квартири у них залишилися. Але я й подумати не міг, що, доки мене немає вдома, до нас із дружиною приходять гості.
Розумію, що донька їхня — єдина і вони на все готові заради неї. Але тепер вона живе в іншій сім’ї — моїй, і тут треба мати трохи почуття такту і приходити тільки на запрошення.
У квартирі може бути не прибрано, а своє безладдя на загальний огляд готовий виставляти не кожен.
З іншого боку, жити постійно в стані зразкового порядку і щохвилини чекати гостей — складно психологічно. У своєму будинку хочеться почуватися розкуто.
Коли одружився, тесть казав: «Ця квартира — її посаг», тобто після весілля вона ніби стала моєю. Ну, добре, нашою з дружиною, якщо вже на те пішло.
Кажу дружині: «Давай продамо її, я додам грошей і купимо троячку. Нашу, загальну, щоб почуватися в ній господарем». Менітись, тиснеться: «Мені цю квартиру шкода».
Квартиру їй шкода, а чоловіка, схоже, не шкода! Заплутана історія виходить, начебто і тестя не пошлеш, тому що квартира його, і терпіти непроханих гостей у себе вдома теж не хочеться. Не зрозумію, хто з нас у себе вдома — тесть чи я?!
Фото ілюстративне.
