У мами чоловіка є молодша сестра, різниця у віці — майже п’ятнадцять років.
Якось телефонує мама, тобто моя свекруха, й розповідає: дзвінок у двері, вона відчинила — а на порозі двоє з коробки, однакові на обличчя. Приїхали жити до коханої тітоньки.
Наперед ніхто ні про що не домовлявся. Лише одного разу, давним-давно, коли мама приїжджала в гості до своєї сестри, там прозвучала фраза:
— Закінчать школу — треба хлопців до міста відправити. А там у нас лише ти!
Чомусь тітка Люся вирішила, що мамине мовчання у відповідь означало повну згоду на проживання її дітей.
— Не чужі — хай залишаються, — вирішила мама, але поставила племінникам умову: чистота та порядок у квартирі. — Ні копійки не візьму за проживання, але за чистоту питатиму. Мені вистачило — сама трьох хлопців виростила, намилася посуду, напрала шкарпеток.
Її втому легко зрозуміти: що мій чоловік, що його брати… як би так м’яко сказати? Побутові інваліди першої групи. Все у свого тата: і лампочку замінити, і полицю прикрутити — будь ласка. А от пилосос — це вже квест: там же дріт, в який можна заплутатись!
І якщо раніше з ними мучилася мама, то тепер ця нелегка ноша лягла на наші плечі — мої та моїх сестер по нещастю. Боротьба триває зі змінним успіхом. Наприклад, мій чоловік уже може помити посуд і не вважає це героїчним вчинком. Залишилося тільки подолати упередження проти пральної машини й навчити бодай яєчню смажити.
Безкоштовне проживання в обмін на чистоту — цілком пристойна угода. Але юнаки не впоралися. Тоді мама запропонувала раз на тиждень викликати трудівницю швабри та ганчірки. Але тітці Люсі стало шкода грошей:
— Самі! Вони самі прибиратимуть!
Схоже, тітка переплутала слово «рукасті» зі словом «рукокрюкі»: до побуту її синочки виявилися не пристосовані взагалі. Що дивно — село ж ледарів не любить.
Маминого терпіння вистачило на три тижні. Потім вона поставила питання руба: або платимо прибиральниці, або хлопці виселяються. Але тітка Люся знову придумала «геніальне» рішення:
— Я сама приїжджатиму! І прибиратиму!
Мама погодилася. Але то в тітки лижі не їхали, то вивих якийсь, то чоловік у запої…
За два місяці двоюрідні братики чоловіка так занедбали квартиру, що в мами почав смикатись нерв біля ока. Настав момент останнього китайського попередження.
— А чого ти мені все дорікаєш? Скажи їм! — обурилася тітка Люся, забувши, що правила проживання були озвучені близнюкам десятки разів. — Надоїла! Все тобі не так! Вони в мене чоловіки! Чого ти від них хочеш?
«Чоловіки» весь цей час пирхали й гикали, коли їх просили піднімати сидіння унітазу, знімати взуття біля дверей або мити за собою тарілку.
— Та нічого я вже не хочу!
Довелося їй допомагати. Приїхали ми з чоловіком та середній дівер із дружиною. Поки наші чоловіки допомагали двоюрідним родичам знайти вихід з квартири, ми взялися за прибирання. Не кидати ж маму саму в тому бедламі!
Тітка Люся своїх дітей у біді не залишила — зняла їм кімнату за вісім тисяч гривень на місяць. А з сестрою, яка зводила нещасних хлопчиків своїми «причіпками», вирішила не спілкуватися.
Хоча, між іншим, послуги прибиральниці раз на тиждень коштували б приблизно стільки ж. Спеціально шукала в інтернеті: якщо домовитися з сусідкою чи мамою в декреті, то ще й дешевше вийде.
Мама вже майже рік живе сама. Але й досі знаходить сліди присутності близнюків: фантик у стику крісла, недопалок на балконі, шкарпетка за комодом. Ось такі «охайні хлопчаки».
Про всяк випадок, щоб ніхто інший раптом не навалився, вона всіх сільських обдзвонила й повідомила, що ми з чоловіком і дитиною живемо в неї, і місця немає. А то ж у троюрідної сестри донька школу закінчує. Чи мало що…
Фото ілюстративне.
