Ольга та Геннадій — родом із невеличкого містечка. Колишні однокласники. Закінчили школу, потім виші в обласному центрі, разом поїхали до Києва. Винайняли квартиру, працювали, жили у цивільному шлюбі.
Ольга очікувала на дитину — і Геннадій шарахнувся від неї. Дитина, як він казав, не входила до його планів. Ольга поплакала й повернулася до мами. Вирішили: раз так сталося — народжуватимуть і роститимуть дитину самі.
Мати Геннадія, яка займала в рідному містечку доволі впливову посаду, на всіх кутках волала, що ця дитина до них жодного стосунку не має. Де, мовляв, і з ким її нагуляли — велика загадка. Але те, що її «Геночка» тут ні до чого — сто відсотків, «бо цього просто не може бути».
Ситуацію ускладнювало те, що Ольга з мамою й мати Геннадія жили в одному дворі. Купа спільних знайомих були в курсі всіх деталей. Колишні однокласники, ті самі, з якими до школи ходили разом, косо дивилися й шепотілися за спиною.
Зрештою Ольга народила — здорову, чудову донечку.
Хоча ні Ольга, ні її мама нікому жодних претензій не висували, хотіли тільки одного — щоб їх залишили у спокої, майбутня свекруха не заспокоїлася навіть після пологів. Буквально хапала сусідів за руки й кожному намагалася довести, що дитина — не їхня, й Геннадій тут зовсім ні до чого.
— Ні, ну ви подивіться! Дурнів!
Зрештою Ользі це все набридло, і вона запропонувала зробити ДНК-експертизу. Особисто для свекрухи, що так і не відбулася.
Чого хотіла досягти? Ну, хоча б подивитися на обличчя тієї рідні, коли результати прилетять. Не зловтішанням єдиним — просто справедливістю.
Треба сказати, ефект вийшов неабиякий.
Наступного ж дня після отримання результатів мама Геннадія зателефонувала Ользі й солодким голоском запропонувала… помиритися. А ще — прийти до неї у гості з онукою «нашою красунею», у найближчі вихідні. Мовляв, поділяти нам нічого, давайте жити дружно, допомагати одне одному.
Зустріч таки відбулася. Ользі передали купу подарунків — дуже за її мірками дорогих і добротних речей для дитини. Вона, яка на той момент жила на мамину пенсію й рахувала копійки, була зворушена та вдячна.
Але за тиждень свекруха зателефонувала знову — з проханням: віддати внучку до неї в гості на кілька днів. Ольга, доброзичливо, пояснила, що дитині лише рік, вона ще ні разу не розлучалася з мамою, має свій режим, і взагалі бабуся може бачити її коли завгодно, але у присутності Ольги.
Бабуся образилась. Сказала, що «подумає».
І таки подумала — подала до суду. На визначення порядку зустрічей з онукою. А ще заявила прямо:
— Усім зрозуміло: дитині буде краще зі мною — забезпеченою, впливовою бабусею, яка її вже вдягає й взуває (чеки з подарунків є!). А не з жебракуватою матір’ю і бабусею-пенсіонеркою. Ольга ще молода, народить собі іншу…
Отак прямо: віддай дитину «по-доброму», бо судитись зі мною — себе не поважати.
Звісно, Ольга стала на захист своїх материнських прав. Наступні кілька років минули в судах і нескінченній боротьбі. Дитина, від якої всі колись відхрестилися, раптом стала всім потрібна. За неї ледь не билися.
Залучали судових виконавців, ховалися, писали скарги, подавали зустрічні позови, збирали чеки, фото, свідків — чого тільки не було!
Але з часом пристрасті вщухли.
Геннадій одружився, у нього — нова сім’я, син. Вся енергія його мами перенеслася на онука.
— Влаштовуй своє життя! — сказала вона. — Потім забереш дочку, коли прийде час.
На тому й зійшлися.
Зараз особисте життя Ольги більш-менш налагодилося. З новим чоловіком знімають однокімнатну квартиру, подали заяву до РАЦСу.
Вітчим про дівчинку знає, але не горить бажанням її забирати. Та й не зобов’язаний, чесно кажучи. До того ж дівчинку треба водити до школи, робити з нею уроки, а Ольга працює. Ба більше — чекає ще одну дитину.
Не до дочки. Загалом, у маминій родині дівчинці місця якось і не знайшлося.
— Їй краще в моєї мами! — каже Ольга. — Там школа, друзі, басейн. Хто її тут по басейнах водитиме? Я от-от народжуватиму. Мені буде не до неї… А мама там усю душу в неї вкладає.
Та от біда — у Ольгиної мами через усі ці роки боротьби сильно похитнулося здоров’я.
Не річ, звісно… Але що робити?
І тут знову нагадала про себе мати Геннадія. Тепер вона не претендує на онуку — у неї є онук.
— А я вам казала! Я ж одразу пропонувала дитину забрати! Віддали б мені — вона б зараз у гімназію ходила, трьома мовами говорила, на скрипці грала… А ви що? Запустили дитину. Мати — не до неї. Я це одразу бачила. Тепер самі й розбирайтеся. Я онука виховуватиму. З чистого аркуша!
Є ще й батько. Але з самого початку особливої любові до дитини не виявляв. Навіть у ті роки боротьби — тихенько самоусунувся.
Отак і виходить: дівчинка, за яку ще кілька років тому трощили списи, раптом стала нікому не потрібною.
Що буде далі — хто його знає…
Фото ілюстративне.
